На завершення розмови про бранні речення хочу вказати на цікаву і характерну обставину, в зв’язку з чим бранні слова збереглися в мові російській і були повністю втрачені в мові українській.
Відправним пунктом наступного міркування є усвідомлення того факту, що речі бранні безпосередньо пов’язані з бранню смертною, з війною, з боєм, з убивством людей. В них криється згуба, вони згубні.
Для людини убивати іншу людину є нелюдською дією. Для людини людиновбивство відразливе, гидке, брудне діло. Думаю, багато хто з учасників бойових дій може підтвердити ці слова, навіть при тому, що в сучасній війні убивство відбувається на більш далекій відстані, ніж в смертній брані з холодною зброєю, коли в процесі безпосередньо перед очима бачиш свою згубну роботу.
Тож для людини сама думка чи згадка про вбивство гидка, відразлива і брудна. І нормальна людина, яка бувала в бою, ніколи не буде вживати в житті чи, ще пак, в любові, ті слова, які необхідно вживала на полі брані, убиваючи людей (що ж, що ворогів!). І навіть чути від когось ті слова нормальній людині (знаючій) так само відразливо.
Отож, вживати не до речі, поза бранними справами, бранні речі (вислови), могли хіба що нелюді (сучасне рос: отморозки), які почули насолоду від крові, від убивства, або ще сопляки (сосунки, пацани), які смерті в лице не бачили,— не знали ні куя, а лише чули бранні назви від бувалих.
Останніх з давніх часів повчали прутом чи паском. Або й ломакою. Тут усе зрозуміло.
Нелюд — то більш небезпечне психологічне явище. В смертній брані, де необхідно убивати заради власного виживання, де убивство ворога пов’язане з перемогою, зв’язок між убивством і насолодою у людей слабкодухих досить просто може сформуватись і закріпитись на рефлекторному рівні. Тому може сприяти зневіра, озлобленість та зневага до людей на фоні егоїстичного типу характеру. Взагалі-то тема досить широка.
Поки що обмежимося аспектом нелюда як суспільною проблемою.
У Росії, що історично сформувалась як імперія, нелюд на службі у царя цілком міг бути людиною поважною і навіть привілейованою. Адже для імператора головна риса солдата — уміння якомога професійніше убивати тих, кого наказано убити. Душевні якості виконавця значною мірою були байдужими.
Тож таким нелюдям, що перебували на службі у государя чи його слуг, могло бути приємним і забавним використання бранних слів, що приємно хвилювали їх мозок і почуття, особливо в сексуальній грі з жінками. Це могло бути пересічним з садомазохістськими збоченнями, насиллям над жінкою і таке інше, при тому, що такі взаємини глибоко характерні для імперії, духом якої, головним підґрунтям є сила страху і страх сили.
Все це вкупі, враховуючи певну зовнішню асоціативну схожість coitus’a з вкладанням меча до піхви, імовірно, спричинило забруднення мови. Як наслідок — лонь підмінили піхвою, лель — ...єм, а злиття — «траханням». Зауважте, як глибоко засіла в підсвідомості бранна сутність понять, що навіть у перекладах сучасних фільмів не додумалися до чого іншого, як «трахнути» (синонім «ударити»), що відповідає первинному змісту бранного слова йо(!)бити (бати).
На Україні, де від часів монголо-татарської навали жили за законами козацької вольності, з бранними словами відбулося інше. Козак — не солдат. Він землероб, що береться до зброї винятково за необхідності захистити себе, свій дім, свою сім’ю. Як людина сімейна, він не може допустити нелюдів у коло своїх дітей, коло сім’ї, коло роду. Та й віра козацька православна спонукала триматися подалі від богопротивності нелюдини. Тож тут нелюда мали необхідно виживати або ліквідувати. Життя того вимагало в інтересах самого життя.
Відтак стає зрозуміло, чому в Росії прижилися бранні слова, а на Україну вони почали повертатися тільки в ХХ столітті в зв’язку з втратою віри, духу вольності, козацької традиції і пам’яті, а ще — експансією російської мови таі імперської рабсько-хазяйської психології.
Така сталася лиха година...
***
На завершення коротенького екскурсу до царини слова:
Слухайте слово! Слухайте і розумійте!
Щоб втямити, що вам говорять.
І пояснюйте тим, хто не тямить.
А ще, давайте вчитись думати, що говоримо. І що говорити.

СЛУХАТИ І ДУМАТИ, ЩО ГОВОРИТИ
треба всім і кожному. То є перша сходинка духовного поступу.
Чи не то є шлях до лету?

ТО

Чи не з’ясувати місце бранної термінології?
Чи не поставити піхву в належне їй місце?
Чи не повернути жінці лоно?
Щоб по-лонити, а не по-піхвити...

Думайте, мовознавці!
І всі, хто вміє думати!
До чого ми схильні — до піхви чи до лона?
Ось вам до-лоня!
Відкрита...

А хто схиляється до піхви — тому туди дорога...

на головну