|
на головну
на
першу
Фахівці в галузі культурно-історичної психології вже давно
усвідомили небезпеку часової та культурної дистанції, що
обов'язково виникає між суб'єктом і об'єктом дослідження при
вивченні артефактів минулих епох. Небезпека від ігнорування
дистанції етнопсихологічної досі ще належним чином не
усвідомлена. Зрозуміло, що виокремити «у чистому вигляді»
внесок іноетнічного чинника у спотворення образу минулих
історичних епох досить складно, тому для подальшого аналізу
обрано найбільш показові з цього погляду факти.
Почнемо з аналізу поглядів на «Слово о полку Ігоревім»
неоскептика Едварда Кінана. Ми не можемо погодитися з
безапеляційною заявою гарвардського вченого: «Українські
науковці час від часу виказують бажання привласнити воїнську
повість, загальновідому як «Слово о полку Ігоревім», або,
принаймні, наголосити, що позаяк її головні події
відбувалися на території майбутньої України, а Ігор княжив у
Чернігові, то сучасні українці мають не менше прав
претендувати на цю спадщину, ніж сучасні росіяни» [1, с.
256]. Справа тут не у примітивному бажанні українців щось
привласнити. Бажаючи «придушити українські претензії» на
«Слово», Кінан, хоче він того чи ні, стає на заваді
неупередженому та науково виваженому аналізу всіх обставин
постання образної структури твору. Ми переконані, що всі
спроби проникнення у потаємні глибини «Слова» не мають
перспективи доти, поки за цю справу не візьмуться
по-українськи навчені етнічні українці, що по-українськи
думають і відчувають. І справа тут не в «стійкому
українському націоналізмі», який має замінити «стійкий
російський націоналізм» [1, с. 256] чи «рафінований
європейський академізм». Якщо «Слово» справді написав
українець в Україні, то, згідно із законами герменевтики,
текст його міститиме глибинні шари, які здатен відчути і
зрозуміти тільки український, а не паризький чи гарвардський
професор, у яких мова твору викликає здебільшого завчені, а
не природні асоціативні образні ряди.
У цьому контексті пригадується тлумачення генези російських
матірних виразів російським сексопатологом єврейського
походження Ігорем Коном, почуте мною під час його лекції на
науковій конференції початку вісімдесятих років минулого
століття. Подаючи присмачені фрейдизмом власні тлумачення
висловів, що посилають «на...», «в...» тощо, пан Кон
видавався досить переконливим. Нікому не спадало на думку
питання коректності порівняння сексуальних комплексів та
переживань містечкових євреїв часів Австро-Угорської імперії
й аналогічних комплексів люду Російської імперії, що жила у
зовсім інших культурно-історичних реаліях. Поверховість і
надуманість пропонованих інвектив відкрилася мені лише
нещодавно після прочитання чудового мовного дослідження
Ростислава Шевченка «Речі бранні» [2]. Таке нетривіальне
мовне дослідження на «русько-українському» матеріалі можна
провести, тільки маючи питомо українське ліво-правопівкульне
світовідчуття і світосприйняття. Як неможливо на даному
етапі підготовки фахівців «гою» осягнути граничні глибини
семітської мудрості, так і юдей безсило бовтається на
поверхні океану прадавньої русько-української стихії,
дослідити яку без тонких узгоджень автохтонних рефлексій та
інтуїцій лівої й правої півкуль неможливо. Відсилаючи
зацікавленого у деталях читача безпосередньо до дослідження
Р. Шевченка, дозволю собі зацитувати прикінцеві підсумкові
слова книги. Розкриваючи значення бранних (ратних) слів і
мату як сутностей, що не мають жодного прямого відношення до
фізіології людини, статевих органів і дій, автор прагне
донести до нас думку, що «речі бранні безпосередньо
пов'язані з бранню смертною, з війною, з боєм, з убивством
людей...
Тож для людини сама думка чи згадка про вбивство гидка,
відразлива і брудна. І нормальна людина, яка бувала в бою,
ніколи не буде вживати в житті чи, ще пак, в любові, ті
слова, які необхідно вживати на полі брані, убиваючи людей
(що ж, що ворогіві). І навіть чути від когось ті слова
нормальній людині (знаючій) так само відразливо.
Отож, вживати не до речі, поза бранними справами, бранні
речі (вислови) могли хіба що нелюді (сучасне рос.:
отморозки), які почули насолоду від крові, від убивства, або
ще сопляки (сосунки, пацани), які смерті в лице не бачили -
не знали ні куя (куй - зброя залізного віку, окований
залізом кий. - М.-Л.Ч.), а лише чули бранні назви від
бувалих. Останніх з давніх часів повчали прутом чи паском.
Або й ломакою. Тут усе зрозуміло.
Нелюд - то більш небезпечне психологічне явище. В смертній
брані, де необхідно убивати заради власного виживання, де
убивство ворога пов'язане з перемогою, зв'язок між убивством
і насолодою у людей слабодухих досить просто може
сформуватись і закріпитись на рефлекторному рівні. Тому може
сприяти зневіра, озлобленість та зневага до людей на фоні
егоїстичного типу характеру. Взагалі-то тема досить широка.
Поки що обмежимося аспектом нелюда як суспільною проблемою.
У Росії, що історично сформувалася як імперія, нелюд на
службі у царя цілком міг бути людиною поважною і навіть
привілейованою. Адже для імператора головна риса солдата -
уміння якомога професійніше убивати тих, кого наказано
убити. Душевні якості виконавця значною мірою були
байдужими.
Тож таким нелюдям, що перебували на службі у государя чи
його слуг, могло бути приємним і забавним використання
бранних слів, особливо в сексуальній грі з жінками. Це могло
бути пересічним з садомазохістськими збоченнями, насиллям
над жінкою і таке інше, при тому, що такі взаємини глибоко
характерні для імперії, духом якої, головним підґрунтям є
сила страху і страх сили.
На Україні, де... жили за законами козацької
вольності, з бранними словами відбулося інше. Козак - не
солдат. Він землероб, що береться до зброї винятково за
необхідності захистити себе, свій дім, свою сім'ю. Як людина
сімейна, він не може допустити нелюдів у коло своїх дітей,
коло сім'ї, коло роду. Та й віра козацька православна
спонукала триматися подалі від богопротивності нелюдини. Тож
тут нелюда мали необхідно виживати або ліквідувати. Життя
того вимагало в інтересах самого життя.
Відтак стає зрозуміло, чому в Росії прижилися бранні слова,
а на Україну вони почали повертатися тільки в XX столітті в
зв'язку з втратою віри, духу вольності, козацької традиції і
пам'яті, а ще - експансією російської мови та
імперсько-рабської психології» [2, с. 113—115].
Давайте тепер простежимо, яким чином неузгодження роботи
раціонального й інтуїтивного у процесі наукового пошуку
утяли лихий жарт із Е. Кінаном. Гарвардський учений,
приміром, втрачає відчуття реальності у досить простих
ситуаціях, що постали з тлумачення нижченаведеної фрази:
«Галички Осмомисле Ярославе... стрелявши с отня злата стола
салтани за землями, стріляй господине Кончака, поганого
кощея». Відповідаючи на запитання:
«Чи міг Ярослав Галицький
1185 року стріляти в султанів?», Кінан пропонує своє
прочитання вказаного темного місця («Без сумніву, тут
описано, як Ярослав стріляє «з золотого трону [свого]
батька, з альтани, що дуже віддалена [за багато земель]» [1,
с. 270]), не піддавши його перевірці здоровим глуздом. А
здоровий глузд та дані патопсихології підказують, що навіть
хворий «шизоїдальним роздвоєнням особистості чи
маніакально-депресивним синдромом» [1, с. 260] Йосеф
Добровський навряд чи міг вигадати таку малоймовірну
ситуацію (не міг такий визначний славіст на додачу до двох
перших діагнозів мати ще й дебільність!) - посилати Ярослава
Галицького за багато земель, аби він видерся на альтанку (в
оригінальному італійському варіанті означало невеличку вежу,
криту терасу, портик, балкон, бельведер або павільйон [1, с.
271]) та постріляв із неї. Беручи до уваги питомо українське
значення слова «кощей» (командир дрібного військового
підрозділу), засвідченого текстом «Історії Русів» [3],
пропонуємо, не вдаючись до переробки тексту й «польотів
фантазії» [1], бачити тут заклик автора «Слова» до Ярослава
Галицького, що перемагав могутніх «султанів за землями»
(тобто достойних і могутніх далеких супротивників),
поставити на місце близького дрібного південноукраїнського
половецького князька - «поганого кощея Кончака».
Але для Кінана заміна «салтани» на «с алтани» є тільки
першим кроком до того, аби, відштовхнувшись від італійського
слова аltаnа, що виникло як архітектурний термін у добу
Відродження і проникло до рідної для Добровського чеської
мови не раніше 1417 року, безапеляційно заявити, що не може
бути й мови про «Слово» як середньовічний слов'янський текст
XII століття.
Про «Слово» як твір, що передує «Задонщині», ми писали
раніше [4]. Перед тим як нагадати психологічне обґрунтування
нашої позиції, що, серед іншого, ґрунтується на тлумаченні
паралелі «шеломянь» - «Соломон» у «Слові» й у «Задонщині»,
подамо тут близькі нам, але не тотожні з нашими, погляди на
вказану проблему М.Ю. Брайчевського: «Кожному читачеві
«Слова» добре відомий експресивний рефрен «О Руська земле!
Уже за шеломянем еси». Це - одне з найдосконаліших місць
поеми, неперевершене за художньою виразністю. Згадаємо
епізод: моторошна ніч після затемнення; лиховісні ознаки, що
застерігають Ігоря на початку його епопеї, похмурий колорит
тривоги і неспокою. Ніч стогоном і грозою пробудила птахів,
лунає свист звірів, кличе Див по верху древа, вовки чатують
по яругах, орли клекотом скликають на кістки, лисиці брешуть
на червоні щити... Все більш і сильніш нагнітає поет жах і
тривогу. І раптом - вигук, що вибухівкою розриває
напруження: «О Руская земле! Уже за шеломянем еси!».
Сталося. Доконалося. Руське військо - в чужому, незвіданому,
страшному краю, де все вороже, все відразне, все насторожене
і загрозливе. Рідна земля сховалася за могилою (про могилу
ми ще поговоримо. - М.-Л.Ч.), її вже не видно. Чекати
порятунку нема звідки, зловісні сили оточили княжу дружину
(? - М.-Л.Ч.), навісна доля насунулася на купку воїнів, що
прямують у відлюдний степ.
Важко відшукати в світовій літературі інший образ, який за
художньою силою можна було б поставити поруч.
Що ж маємо натомість в «Задонщині»? І там перестороги, і
лихі передчуття огортають героїв, а разом з ними - читача,
правда, поетична експресія, треба визнати, набагато блідіша:
«Тогда гуси возгоготали й лебеди возсплескаша крылами
своими, то поганий Мамай пришел на Рускую землю й воєводи
своя привел. А уже беды их пасоша птицы крылати под облакы
летят, воронь) часто грают, а галицы своєю речью говорят,
орлы хлекчют, а волцы грозно воют, а лисицы на костех
бряшут».
І раптом - безглузде, позбавлене всякого зв'язку з
попереднім і наступним: «Руская земля, то первое еси как за
царем Соломоном побивала!»
Що за Соломон? При чому тут він? Звідки взявся? За якою
дивною асоціацією з'явився в абсолютно недоречному
контексті?» [5, с. 93].
Можна багато у чому погодитися з М.Ю. Брайчевським, але його
коментування допускає деякі неточності. Він не згадує, що у
«Слові» таємничу «шеломянь» згадано двічі. Крім уже
цитованого випадку, який приурочено до переходу кордонів
Руської землі, ще перед першою переможною битвою з
половцями, вдруге «шеломянь» згадано «другого дня вельми
рано», коли руське хоробре військо залетіло далеко у степи і
було оточене з усіх боків половцями. Цього разу було
сказано: «О Руская земле! Уже не шеломянем еси!» Ця,
здавалось би, невелика відмінність - «не» замість «за» -
істотно міняє всю справу при з'ясуванні
значення слова. Але про це згодом. Тепер відзначимо, що один
раз недоречно скориставшись гарним висловом, переінакшивши
його за своїм розумінням, автор «Задонщини» вдруге не
наважився згадати про Соломона.
Зацитуємо знову Брайчевського: «Будь-яка грамотна людина
середньовіччя знала царя Соломона і, отже, могла згадати
його з будь-якої нагоди... Ця очевидна теза не здатна
роз'яснити, яким чином нісенітниця в першоджерелі (коли тим
першоджерелом, слідом за нєоскептиками, вважати «Задонщину»)
могла перетворитися на геніальний образ у наслідуванні і
стилізації. І якщо відкинути заздалегідь стверджуваний
постулат про вторинність «Слова», не залишиться нічого
іншого, як визнати уривок із загадковим «Соломоном»
наслідком псування цілком ясного і літературно довершеного
тексту Ігоревої пісні» [5, с. 95].
Ще один сучасний дослідник «Слова» Б. Яцєнко [6] таким чином
переповідає перипетії з «шеломянем»: «Два звернення до
Руської землі у «Слові о полку Ігоревім» здавна привертали
увагу дослідників. Читаючи в оригіналі: «О Руськая земле,
уже за шеломянем єси!», перші видавці, посилаючись на В.М.
Татищева, вважали, що Шеломень - село на прикордонні. Згодом
у 1821 р. П.Г. Бутков висловив припущення, що «шеломя» - це
Ізюмський курган. На цю думку пристала переважна більшість
науковців. А «Руська земля» мислиться то як країна, то як
народ. Так же легко розв'язувалась і проблема другого
звернення: «О Руськая земле, уже не шеломянем єси!», що
вважається зіпсованим повтором. В.М. Перетц писав: «...від
Буткова повелось вважати «не» за помилку й виправляти згідно
з тим, що попереду «за»: такої думки тримаються Граматін,
Максимович, Буслаєв, Тихонравов, Огоновський, Потебня,
Яковлєв, Шамбінаго та ін. [7]. Кон'єктуру Буткова прийняли
також В.М.Перетц, В.П. Адріанова-Перетц, О.С. Орлов, Д.С.
Лихачов, Л.О. Дмитрієв, Л.Є. Махновець та ін. У всіх
теперішніх виданнях «Слова» «не шеломянем» замінено на «за
шеломянем».
Ом. Партицький спробував захистити текст першодруку «не
шеломянем» і дав такий переклад: «О руська земле, ти вже не
єсь нашим щитом (защитою!)» [8]. Але впав у іншу крайність:
запропонував «не» і для першого звернення.
На нашу думку, це два різних звернення до Руси, виголошені у
різні моменти походу. Перейшовши вали - шоломені - оборонні
споруди давньої Трояні, - воїни лишили Руську землю за
собою: О Руська земле, уже за валом-обороною єси! Та коли
вранці-рано, відпочивши від першого успішного бою, русини
побачили, що оточені з усіх боків половцями, відірвані від
рідної землі-матері, прийшло усвідомлення страшної біди: «О
Руська земле, уже не валом-обороною єси». Русь не захистить,
не прикриє, не врятує; слід покладатись на власні сили» [6,
с.112-113].
Ми навели таку довгу цитату аби самим стати на оборону
тексту першодруку, але не через притягнуті за вуха
«вали-шоломені – оборонні споруди давньої Трояні», пагорби
чи села, а через спробу поставити себе на місце автора
«Слова», який, на думку багатьох дослідників, був
безпосереднім учасником подій, а не кабінетним ученим XVIII
століття І тому міг передати нам найтонші нюанси зорових
відчуттів і переживань як у час, коли повертаючи голову «в
ліво-право» воїн уже не бачив характерних прикмет рідної
землі: погляд натикався на лицеві лінії шолома, позаду
запишався безпечний тил (Руська земля), попереду - поле
незнане, так і тоді, коли вже і тилу не стало... Тобто
«...Руська земле, уже за шеломянем єси» означає «ти вже за
шоломом, позаду», а «не шеломянем єси» - «Руськая земле, ти
вже не захистиш, тебе вже позаду немає» [4].
Для обґрунтування нашої позиції нагадаємо деякі вузлові
поняття сучасної теорії пізнавальних процесів. Одним із них
є термін «когнітивна карта». «Когнітивна карта» є активним,
спрямованим на пошук інформації утворенням. В кожній із
таких карт є позиція, зайнята спостерігачем; інформація в
цій точці задає не тільки навколишній світ
(екстероспецифічна інформація), а й самого спостерігача
- пропріоспецифічна інформація. Яку б точку спостереження
людина не займала, вона бачитиме лише частину (не більше
половини) свого оточення, все інше закриває голова. У нашому
випадку, коли ми маємо справу із середньовічним воїном, на
голову якого одягнуто шолом, область екстероцепції буде
відмежована від області пропріоцепції по вектору
«ліво-право» відповідними краями шолома. За Дж. Гібсоном
[9], егорецепція та екстероцепція нерозривні: оптична
інформація, що задає спостерігачу його самого разом з
головою, тілом, руками та ін., супроводжує оптичну
інформацію, яка задає навколишній світ. Ці два джерела
інформації співіснують. Вони не можуть існувати один без
одного. Коли людина бачить світ, в той самий час вона бачить
і власний ніс та краї власних щік; точніше, вона має
можливість зосередитись на першому або на другому. В цьому
аспекті сфера об'єктивного і сфера суб'єктивного не є
дуалістичне розмежованими; насправді це лише два полюси
уваги. Самосприйняття і сприйняття зовнішнього світу
відбувається одночасно.
Наступним важливим для нас моментом теорії Гібсона є
положення проте, що, сприймаючи світ, ми водночас сприймаємо
ті можливості, які цей світ нам надає. Таким чином,
можливості довкілля - це те, що довкілля надає людині
(Руська земля як тил чи її відсутність позаду, тобто
відсутність тилу), чим воно її забезпечує і що воно їй
пропонує - незалежно від того, корисне це чи шкідливе. Тут
під можливістю розуміють дещо, що стосується водночас
довкілля, і людини в аспекті їхньої взаємодоповнюваності:
можливості, які може надати спостерігачу той чи інший
об'єкт, не міняються залежно від зміни потреб спостерігача.
Спостерігач може сприйняти або не сприйняти можливість, може
звернути чи не звернути на неї увагу - це залежить від його
потреб, але можливість, будучи інваріантом, завжди існує і
доступна для сприйняття. Можливості не надаються суб'єкту
потребами спостерігача і актом його сприйняття цього
об'єкта. Об'єкт надає тільки ті можливості, які він надає,
будучи таким, яким він є.
Покажемо, що таке сприйняття світу є типовим для
середньовічного сприйняття середовища на матеріалі праці
знаменитого сицилійського географа XII ст. н. е. ал-Ідресі
(1100-1165) «Розвага втомленого в мандрах по областях» [10],
написаної 1154 року. Це є праця енциклопедичного
спрямування, у якій автор здійснив спробу систематизувати
географічні знання, накопичені до середини XII ст. За своїм
статусом у середньовічній науці вона витримує порівняння з
працями Страбона і Птолемея. Твір ал-Ідресі містить не
тільки текстуальну частину, а й детальну карту світу, на
якій позначено, що є особливо цікавим для нас, багато
географічних об'єктів Східної Європи. Коротко зупинимось на
специфіці сприйняття простору в середні віки характерною
прикметою якого був географічний егоцентризм. За такої
системи орієнтації у просторі спостерігач завжди ставить
себе у центр спостережуваної частини світу, а всі навколишні
предмети сприймаються ним відносно самого себе як
центральної точки простору. Егоцентрична картина світу
закарбувалась у географічних описах, де міста, країни, гори,
ріки та інші елементи простору характеризувалися відносно
місцезнаходження автора або його інформаторів. Ідентичне
просторове сприйняття зберігалось і у випадку пересування
сприймача в просторі: різниця полягала у тому, що всі
об'єкти споглядання розглядалися тепер із рухомого центру.
Принцип «опису шляху» був дуже поширеним у середні віки не
тільки як форма сприйняття простору, а й як жанр літератури.
Егоцентричним сприйняттям простору обумовлені також
специфічні терміни орієнтації: «за - перед», «далі-ближче»,
«напроти» тощо. Більшість із них мають сенс, якщо знати
місцезнаходження спостерігача та відома точка відліку
системи спостереження. В цьому аспекті наступна фраза зі
«Слова о полку Ігоревім»: «...наведе [Ігор] своя храбрыя
полкы на землю Половецькую за землю Руськую» втрачає
псевдопатріотичне забарвлення, набуваючи характеру
військово-подорожньої фіксації моменту перетину військом
Ігоря кордону між Руською і Половецькою землями.
Як ми вже переконалися, закономірності логіки сприйняття
простору за вектором «за - перед» можуть бути прикладені й
до розшифровки фрагментів тексту «Слова» , що містять
таємничий «шеломянь».
І на завершення ще один приклад того, як «цокаючий» етнос
(росіяни), бачать «ц» навіть там, де чітко прописано «ч», а
«чокаючий» етнос (українці), ніяк не реагують на цю
недоречність...
Цей випадок мав бути у повному обсязі прописаний у нашій
попередній праці [11], але через прикрий видавничий недогляд
глава «Де і чому було збережено «Слово о полку Ігоревім?» у
книжці «П'ять великих таємниць історичної психології» була
перервана на півслові. У контексті нашої теми вважаємо
доречним відтворити тут втрачений текст. Нагадаю, що нами
запропоновано наступне прочитання відповідного абзацу
«Слова»: «На Немизі снопи стелють (простромлюють списами та
кидають на землю захисників Мінська кіннотники Мономаха),
головами (булавами, кистенями тощо) молотять (розбивають
голови, калічать тіла) чепи (половці-читієвичі), харалужними
[мечами] на тоці (на полі бою) живот кладут (позбавляють
життя), віют душу от тіла (позбавляють тіло душі). Немизі
кроваві брезі не бологом бяхуть посіяни, посіяни костьми
Руских синов».
Основною відмінністю нашого прочитання є незгода з
академічним трактуванням слова «чепи» як «ціпи».
Погляньмо, які аргументи наводить «Словарь-справочник «Слова
о полку Игореве» [12], ототожнюючи чепи і ціпи:
«Чепь - цеп, ручное орудне для молотьбы. Образно: «На Немизе
снопы стелють головами, молотять чепи харалужными, на тоце
живот кладуть, веют душу оть тела». Сравните Цепь - то же.
Й в допросє сказали: Ехали де они... с Тулы... й стретился де
с ними на дороге тулений Петр Похомов сын Бабанин... с
людьми своими, й били де их цепами й дубым, а бив де их
ограбили (1677 г.).
Я горошек молочу / На чужом току./ Ко
мне курочка пришла,/ Я ее цепом. (Великор. песнь).
Ах
виводячи, стали их рубати, / Киями, цъпами сродзе
мордовати./ Попов великих много погубили.
Кров як воду потоком пустили. (Головацк. Галицк. нар.
песнь).
Поду цъпом молотити, / в вечер жинку бити, / На нове
учити. (Там же).
Переносно й образно.
Възрастають класы добродетели, ихже, яко серпом веры, сынове
пермстии жнут радостныя рукояти, вяжущие снопы душеполезные,
й яко сушилом воздержания сушаще, й яко цьпы
терпения млатяще, й яко в житницах душевныхь соблюдающе
пшеницу, ти тако ядять пищу неоскудную. Ж. Стеф. Перм. (кон.
ХУ-нач. XVI в.). Чепи - твор. падеж мн. ч.».
Звертаю вашу увагу, що жодна з ілюстрацій до словникової
статті не містить слова, яке пояснюється! Чесно кажучи, я
вперше бачу таку відверту фальсифікацію.
Водночас, слово «чепа» як прізвище (Чепа, Чепалов, Чепаніс,
Чепман тощо), назва населеного пункту (с. Чепа на
Закарпатті, селище Чеповичі на Житомирщині тощо) збереглося
до наших днів. Більше того, історія Закарпаття подає
відомості про братів Чепів, які невдовзі після монгольскої
навали 1281 року на землях, подарованих їм угорським королем
Ласло IV, заснували Вишківський замок. З російської історії
за 1618 рік відомий Чепай-мурза, від якого пішов рід князів
Кудашевих. Про роль і місце в українській історії та
культурі Андріана Івановича Чепи ми писали неодноразово.
Сучасні Чєпи займають не менш широку і поліфонічну
етнокультурну нішу. В Інтернеті знаходимо
диригента-вундеркінда Костянтина Чепу з німецького
Папенбурга, голову потужного міжнародного інвестиційного
Фонду Олексія Чепу (Москва) та виконавицю єврейських пісень
Зінаїду Чепу (Україна) тощо.
Зважаючи на те, що переважна більшість
прізвищ утворена на основі кореня «чеп», ми робимо висновок,
що прізвища з основою «чап», «чип», «чоп» та «чуп» є
похідними і більш пізніми варіаціями основної форми прізвища
«Чепа» в умовах, коли первісне значення прізвища було
призабуте.
Бачимо, що не всі Чепи зберегли у первозданному вигляді своє
прізвище, давнє значення якого - «людина, що належить до
роду, тамгою (родовим знаком) якого є чаша». В Прибалтиці,
приміром, під впливом місцевого мовного середовища Чепів
почали називати Чепанісамм (Латвія) або Чяпасами (Литва). З
латвійської гілки Чеп походять, наприклад, батько
ергономіки, американський психолог Альфонс Чепаніс та
екс-спікер латвійського Сейму банкір Альфред Чепаніс.
І на завершення зовсім прикрий факт. Легенда громадянської
війни в Росії, Василь Іванович Чапаєв, перетворений на
посміховисько і є чи не рекордсменом за кількістю анекдотів
за його участю. Так можуть знущатися з «інакшого», «не
такого» тільки в чужому, іноетнічному середовищі. І справді,
судячи з наших матеріалів, Василь Іванович, що за
свідченнями рідних та однополчан «не був таким дурнем, яким
його показують», походить від тих Чеп, які вимушені були
переселитися на Кубань, а згодом за Волгу після знищення
Січі. Батько Чапаєва, Іван Степанович Чепаєв, ще пам'ятав
автохтонну вимову та написання свого прізвища. Пам'ятав і
Василь Іванович. Це підтверджується тим, що в документах
громадянської війни його прізвище писалося через «е», а сам
легендарний командир підписував документи словами «Комдив
Чепа».
ЛІТЕРАТУРА
1. Кінан Е. Російські історичні міфи. - К.: Критика, 2001. -
284 с.
2. Шевченко Р.В. Речі бранні (фрагменти мовного
дослідження). -Полтава: «Друкарська майстерня», 2004. - 120
с.
3. История Русов или МалойРоссіи.-М.: ИмператорскоеОбщество
Истории й Древностей Российских, 1846.
4. Чепа М.-Л.А. Реконструкція когнітивної карти довкілля
людини середньовіччя//Проблеми загальної та педагогічної
психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім.
Г.С. Костюка АПН України. Т.ІІІ, ч. 7. - К.: 2001. - С.
241-246.
5. Брайчевський М.Ю. Автор «Слова о полку Ігоревім» та
культура Київської Русі. - К.: «Фенікс», 2005. - 552 с.
на головну
на
першу |
