1. Досконалість бойової
тактики руських дружинників

Від чужинців, що приходили на землю пращурів, руси    зазвичай не ховалися за стіни градів. Суперник — не супер!
Це лати, ховаючись за лати, психологічно обирали тактику    захисту, відчуваючи супера!
На Русі вразям, що не бажали «іти геть з миром» і хотіли    руської землі, давали землю, якої вони так хотіли. Їх    буквально укатували, катували, нищили, ниць клали    кладовищем у ту саму бажану ними землю. «Без питань!..».
Якщо вже бились, то досконало, до скону, коли не укладали всіх вразів або не лягали костью самі.
На чужі землі тут не зазіхали, бо, де не бували, ніхто не бачив кращих. Та і свого не вступали. З древності це було віковічним правилом.
Ніде в згадках древності не згадуються руські завойовники, та ж і гіпербореїв з колхами ніхто не корив.

Найвище мистецтво дружного бою дружинників мало полягати в комплексному використанні всіх видів оружжя з найбільшою доцільністю і ефективністю.
Ломовики з киями (пізніше — з куями) необхідно започаткували зводну звитягу.
Найперше, необхідне усвідомлення того, що йдеться саме про оборонну тактику.
Витязь міг крутити куйлом тільки пішим. Верхи, на коні, це неможливо. Останнє виключається динамікою руху снаряда.
Кий(куй) - лом,— найважча холодна зброя (оруда, орудіє, знаряддя, снаряд) усіх часів і народів. Важча не тільки невідома, але її неможливо уявити, ні помислити ані вигадати.
Таяк кий-лом (куй-лом), розміром в один-півтора людських зрости і вагою 1-2 пуди, підкинутий над головою і розкручений подібно спортивному снаряду, практично не мав протидії і жоден ручний щит або меч-ніж, що носили на поясі біля ноги, жодна кольчуга, лата чи доспіх не витримували його удару, не могли від нього захистити.
Уздрівши дію кия-лома чи куя-лома, вражені вороги мали просто тікати, оставляючи витязя з носом намагаючись не підпасти, не спровокувати, не наближатись до нього на небезпечну відстань.
Тому витязі зі снарядом куйлом, як раніше зі знаряддям кийлом, мали застосувати специфічну тактику, яка би дозволяла заманити противника на відстань досяжності. Тобто, татів чи супостатів, які трималися чимдалі від убивчої зброї, не маючи що протиставити, треба було звести до кия чи на кий (пізніше на куй).

2. Рата. Витязі і зводні

Рать. Давнє рата. Сучасне рота.
Роту складають взводи. А рота — бойова одиниця, здатна вести самостійні бойові дії.
Як рота — рата, то звідки і що є взвод? Чи не люд, зібраний у зводь?
І для чого, навіщо і відколи могли збиратися люди в зводь, щоб стати до раті (роти). Яке могло бути завдання зводі у раті?
Найлогічніше припустити, що зводні мали зводити когось до чогось чи до когось.

Як від витязів вразі розбігались, то чи не до витязів зводили супостатів? Під найважчу зброю — на витязевий кий або залізний куй?
Саме для зводу ворогів витязі мали би набирати людей в зводь. Дружну зводь Дружину зводну (в-звод).
Без дружної зводі витязь ризикував лишитись з носом, проносивши оруду полем брані, ганяючись за поодинокими ворогами, що розбігаються від нього.
Звісно, один в полі не воїн! Всім знайоме, дуже давнє.

3. Ратна справа

Зрозуміло, витязь з києм чи куєм, прикритий зводдю, зводною дружиною, до пори мав би бути прихованим. Так у часи пороху і досі ховають артилерію.

Зводь почина займати ворога.
Зводь вступає в бій.
Зводь заводиться битись, провокує бойню.

Ворог, зачепившись зі зводдю, починає насідати на дружину і поступово стягується нею до стягу зводного витязя.
По кличу витязя, що підкидав в гору, в кору, в вись, в вісь, свій кий-лом чи куй-лом, зводні дружинники мали дружно чинити ложу, ложно пасти під насідаючим ворогом, вдавши себе «за падло», накриваючись при тому задніми щитами, закріпленими, як рюкзаки, за спиною.
Така є в натурі ложа, олжа.
Натурально ложились під свого витязя, залишаючи зведеного на куй ворога кую.
Очевидно, звідсіль сучасне і прадавнє «підложити ворога», що і пізніше «підложить свиню», ще ложе, ложити, ложитись, подлог і подлость і западло.
Це те саме ложити, яке в рос. мові так наполегливо відрізняють від «класти». Витязю однаково, але свої під нього ложились, іних він клав.
Хвативши з льоту падаючого кия чи куя, ломовик звитяжив, чудив по чуттю, по-чуті. По чуть-чуть... Катаючи куя і катаючись на нім.
І відтягувався на всю длину куя на вразі!
Крутячи впроворот кия чи куя, витязь у тому круті, кругом, круто тягав ним по ворогу, який, захоплений зводами, не ждав ні куя і попадав на куй.
Мало хто міг устояти живим під крутом, під крутим напором витязя зі снарядом куй-лом чи кий-лом, що тягав ними вразі ряді.
Живим лишався хіба лишень — той, хто втямив і пав долу або устиг втекти від крута чи верта (відкрутився,отвертелся).
От де знов круть - верть.
Ще раз варто пригадати приказку: «Хоч круть, хоч верть, а тут тобі смерть!»
Катаючи знаряддя і катаючись на ньому, витязь ходить коть, кать, кату (відоме з лексики східних єдиноборств).
Так ворогів катували, укатували тощо. Глагол «укатать» (рос. жарг. лекс.).
І катували (вживається в українській мові).
Прокативши, витязь мав повернутися до ставки та, доставивши снаряд і славу, стати у став.
В каті кий чи куй так само не мав упасти, бо як упав, упал, то витязь не витяг, то не витязь. Без витязя то не звитяга, а пали, паль, бились палями, на палі і чим попало.
Поклавши, укатавши врагів, і ставши на місце та витягши кия чи куя з крута, з крути (скрутно!), витязь при носі приносив славу(!) та кидав зводі команду: «Зводь на куй!».
Зачувши славу, зводь зводилась і зачинала зводити на куй нових ворогів.
Ішов далі зводний бій. Славна слав’янська зводна звитяга.
Слава про те котилася світом. Про те чув багато хто. Чи хто ще навчився, - не знаю, треба пошукати. Але навіть у саксонському work чути відголосок того, як ворочали києм чи куєм наші предки, чується їх ворочба, ворожба і таке інше.
Чи справді так було? Чи саме так було?
Те забуте ще від часів лажі, як брат на брата став розбрат і братовбивство. По тому прийшли князі, за ними — татари, які принесли зовсім іншу тактику і вперше, та й востаннє в історії перемогли залишки билих витязів.
Остаточне забуття пішої звитяги прийшло з винайденням пороху та вогнепальної зброї. Втім, можна спробувати пошукати документальних доказів на підтвердження того, що таке було. Одним з таких джерел є повість про Євпатія Коловрата.
Та чи не є сама картина такої тактики пішого бою, зводної звитяги, занадто переконлива з усіх боків.
Зрозуміло, подібна тактика можлива тільки за умови надзвичайної злагодженості витязя і зводів. Та ж дружинниками звались чи не від того, що вміли воювати дружно, а не кожен сам по собі.

Для практичного забезпечення дружних дій пізніше виникли знамена і знаменні з трубачами і хоругвами-корогвами (ко рогу?). Коло витязів, - вимпели, сурмачі і вся, і все таке інше.

Схоже на те, що оборонна міць ратної зводної звитяги була неперевершеною. На те вказують наявність коренів цих слів у різних мовах. Слов’янське ж їх походження очевидне.
Звертання до билинного епосу переконує в руському походженні, руських витоках ратної зводної звитяги.
Та те і є цілком логічним для злачних місць, найбільш жаданих для осілого життя людини чорноземних районів, де злаки дають стійкий урожай. За такі місця протягом усієї відомої та, певно, і невідомої історії, точилася запекла боротьба, борня, брань. То саме тут тисячоліттями мало виплекатися найвище бойове мистецтво людства.

Багато хто з істориків на підставі вкрай обмежених документальних та археологічних свідчень та уявлень про міграційні потоки, які дивно обминали руські землі, схиляється думки про неосвоєність і малозаселеність руського краю в древні часи, зокрема часи розквіту античних культур та й більш давні.
Непевність такого бачення очевидна вже при усвідомленні древності. 
У древньому краї, де необмеженим багатством було саме дерево, розвиток матеріальних культур і поселень буквально характеризувався древністю, деревом, дерев’яними речами. Ці речі, нестійкі одночасно вогню і тліну, не повинні були зберегтися так, як приміром, кам’яні храми античності або єгипетські піраміди. Але те зовсім не значить, що їх не було.
Та і як могло того не бути у злачних місцях, що не мають аналогії на всій земній кулі?

Дослідження руських мов, розкопки слова свідчать про картину протилежну традиційному науковому баченню історії.
Якщо не відкидати древніх рун та рунного письма як вигадки (бо ж не буває диму без вогню!), не нехтувати билинної руської пам’яті, то явиться усвідомлення того, що...
Ніхто з інших племен не міг і не смів посягнути на наш край з причини неперевершеного бойового мистецтва древніх русів, які споконвіку жили на своїй землі і нікуди не хотіли іти з краю найкращих природних умов.
То ж ніхто не смів цей край зачепити, його минали, обходили стороною, і віддалено згадували про його існування в досить непевних свідченнях.
Що то за край і в яких свідченнях?

Гіперборея — то північний край, і за тою назвою багато хто вгадували Русь. Але чи тільки Гіперборея?...

Ми ще пошукаємо Колхіду...
Після навчання.

4. Бойові вчення

Впарювання через звязок (связь).
Опа-на! Гоп зо смиком! Гоп-стоп!
Хода! Года! Згода! Нада!

Принада оволодіти мистецтвом звитяги для чоловіка з древності мала бути найбільш принадною. Адже мужність у всі часи невід’ємна, невіддільна здатності захистити свою жону, свій дім, своїх дітей від зазіхань супостатів, врагів, татів. Для мужа це — вічне правило.
А на землю слов’ян завжди зазіхали. Привольні степи і лісостепи з родючими чорноземами, з дубовими гаями та лісами, наповненими дичиною, ріками, багатими рибою, були поза конкуренцією щодо умов проживання. Свідчення тому в історії не поодинокі, і бажаючий неважко їх відшукає.

Звитяга знаряддя кийлом чи залізного куя-лома була наскільки високим мистецтвом, що перейнятися нею так і не зумів ніхто із загарбників, навіть побачивши це диво на власні очі і утікши живими звідси.
Справді, розкручений булатний куй-лом, ніс у собі такий заряд, що негайно убивав власника за необачність.
Для прикладу пригадайте відомі усім нунчаку. Певно жоден, хто хоч раз пробував їх крутити, зазнав, як вони б’ють за необережність. На те і є тренування.
Але ж крути куй-лома — зовсім інша річ. З-під його удару живим не вийдеш. Отож, і не зумів ніхто із завойовників перейняти те мистецтво, навіть добуваючи собі куя-лома як трофей, що, певно, траплялось.
Єдине, на що здався подібний трофей, — виготовити з нього кілька менших клинків (булат, відомо, був знатний!) .
На Русі ж з древня вчилися на киях, але й то ще не все.
Були ще секрети. Сокриті тайни.
Одною з них є тайна звязок.
Або тайна связь.
Чи звязка.
«Прив’язуйся,— казав витязь учню, я тобі впарю!».
І прив’язувались. А ще менші просто чіплялися до кия.
І впарювали. В парі.
Натурально!
Набридлим кажуть відтоді донині: «Відчепись! Ну що ти прив’язався!»
От вам зв’язок, або связь. В натурі:

Розійшовшись по полю по парам, попарно, бралися за зв’язку (связь) удвох і починали крут.
Крутились, зрозуміло, фіксуючи погляд, щоб не закрутилась голова.
Далі — наддать!
Ходили напрямком по гляду, спрямовуючи погляд на умовного ворога. Вчилися рухатись глядко, гладко.
Коли крут досягав належної швидкості, по слову ДАТЬ! учень стрибав, даючи себе потягу вчителя. Приземляючись, на «гоп», він отримував «НА!», і по тому мав сам тягти напарника, що віддавався йому, його потягу. 
Така спарка. Такий потяг. Така тяганина.
Так тягались! Ну і запарка.
Так впарювалось мистецтво звитяги.
Впарювання мало досягати парення, паріння, — стану, коли напарник починав стрибок раніше, ніж інший торкався землі. Якусь хвилю обоє парили, летіли.
У тому відточувалося чуття і відчуття, необхідні для володіння куєм.
Надалі, взявшись за кийлом чи куйлом, з ним робили дуже схоже: то віддавались снаряду, його хоті, спрямовуючи її по гляду, куди його попускали; то, після приземлення, тягли, смикали його на себе, тримаючись знаряддя, щоб не впасти, одночас додаючи снаряду заряду.
Називалося це ГОП зо СМИКОМ. При тому приказка на-дать змінювалась звитяжим «ГОПА-НА!». Це звичайна розмова зі знаряддям, якого то смикали (на ГОПі, приземляючись), то наказували «НА!», кидаючи у бік вразів і одночасно стрибаючи за ним.
Насамкінець катаник мав діяти ГОП-СТОП!
Оце і є незбагненна «фантастика» звитяги витязів-чудаків, в якій насправді все надзвичайно просто і нема нічого незвичайного.
Звідси стають зрозумілими билини та казки про витязів та чудів-богатирів, де, схоже, менше вигадок, ніж у сучасних історичних дослідженнях.
А ще тут криється одна з таємниць перенесення мови бранної на діла брачні, на шлюбні стосунки, які по суті (і не тільки, і не стільки фізично!) дуже нагадували спарку витязя з куєм.
Це, очевидно, і призвело в майбутньому до наступного забруднення мов.
Нада чистить! На-дать! Наддать!

5. Лажа

Бойові дії і відповідні їм команди взводного бою мали триматись в тайні. Тільки так можна було звести вразя на куй і підложити за падло, удаючи себе палими, враженими, і підлягаючи під зводних витязів.
Розвідавши, розпізнавши, тактику зводної звитяги, вороги могли також залягати, обложити, облажати витязя (рос: облажать) утворюючи йому облогу. Останній в такому разі оставався з носом, обложений навколо своїми і чужими.

Це вже лажа. Так облажались.
Не бой быша... Бы лажа... Блажа...
Воярам, витязям — лажа, зводному люду — блажа, благо, благость, — бо то їм било-жити!
Блажь.
!!!

Міжусобиці, смертоносні сутички між взводними ратниками, що володіли досконалими тактиками, необхідно приводили до лажі.
Відтоді найдосконаліша бойова тактика і стратегія необхідно мала занепадати.
То як «найшла коса на камінь»...
...Зла тих рунь не вберегли...
Через робрат наступила лажа.

За тим князі...
За тим татари...

на головну