КУЙ ТА КИЙ 

Спочатку бив Кий (білоруською — кій).
Кий з древа.
Кий — то є найдосконаліша зброя з древніх часів.
Важкий кий-лом міг убити на смерть.
Хто кия мав, то й’го києм звали.
То ймення кия — кий. Бо Кий — кия ймав.
Згуртувавшись між собою, киї мали оградитись градом.
Поставлений град був їхнім градом, себто градом Київ!
Смію твердити, що Київ місто древнє, засноване до залізного віку! Буквально в часи деревні, які нині звично називають палеолітом або кам’яним віком.
З древності люди, що оволоділи залізними знаряддями, зазвичай називали той час саме древнім, древністю, що відповідало безпосередньо суті і баченню життя в краю дерев до того, як стали використовувати метал.
Будучи заснованим у часи пізніші, Київ мав би іншу назву, відповідну зміні назви знаряддя, про яку дізнаємося кількома рядками пізніше.

Свого часу кий постав над палями.
Кий став над палями, покоривши палі. А рані, до того, був час, коли кий ще корив палі (не покорив, а тільки корив).
Тоді: «кий ще кхорив палян…» (Так пізніше вогнепальна зброя корила холодну, доки не покорила.)
Бува чи не про час, коли кий ще не покорив палі, з древності мав зберігатися запис «КИЙ ЩЕ КХОРИВ ПОЛЯН»? Чи не ті древні черти і різи на досях набагато пізніше, коли те забулося, породили сказання про братів Кия, Щека та Хорива? Хто на те відповість? Хто те посвідчить?

Щодо сучасного слова з трьох літер, то, щоб зрозуміти його походження, треба збагнути перехід від часу древнього до залізного віку, що був безпосередньо пов’язаний з «переозброєнням» київ.
Спочатку, з настанням залізного віку, на дерев’яного кия мали просто кувати гостре лезо (лізо), від чого той ліз у плоть (пригадайте «довбню семипудову» з казки про Котигорошка).
Пізніше, з винайденням булату, булатний куй все більше тіснив дерев’яного кия. Булатъ бив у латъ.
Окований залізом кий, до якого приладили це лезо (zе лезо) став значно сильнішим знаряддям чи то снарядом. Це відчувається досі в питанні: «Ти що, окуїв?», Оковані залізом киї стали «окуїтельної сили», про що донині також зберігається бранне словосполучення.

Найперше, де використовують люди всі винаходи —брань смертна, война, бойня, де треба вистояти і вижити..
До коваля звертались: куй мені, куй, zе лезо на кий на-куй ...! Древній кий перетворювався на куя.
На куй кий... На ку ки... ш-ш-ш!
Починається ковка.

Коваль кував — то чари діяв...
Перші майстри — маки, махи, маги, магістери, (deutsch: mahen, Mahister)— з огнем чародіяли... Ще і гончарили — гонили чари, огнь чарували.
І серед багатьох сокритих таїн — секретів, є сакральні, магічні слова, без яких жоден коваль не зміг би викувати справжнього булатного куя.
Як прислухатись, що коваль приказував собі, ковадлу і залізу, то можна почути перегук усіх учасників того чародійства. То справді жива мова спілкування, без якої ковка не може мати гарантованого успіху.
Спершу від молотка з ковадлом коваль має почути згоду на дійство. Вони обов’язково мають промовляти «ТАК».
Почувши «ТУК», коваль не приступав до роботи, бо: «ТУК не ТАК!» і «ТУТ не ТАК!»
Що то не жарти — можна переконатись.
У процесі ковки всі в унісон перемовляються,- кожний по-своєму. І коваль промовляє до всіх слова, що всім їм до речі, усім пристали, кожному по-своєму.
Те можете почути, хто вміє чути.

Ось схема ударів молота:
Перший удар — прицільний.
Після прицільного слідує удар доцільний, по предмету ковки (виділено шрифтом).
Далі ідуть суцільні удари, так звана відтяжка, коли майстер видивляється результат попереднього удару і готується до наступного, наслухаючи при цьому ковадло, молоток і матеріал:

Я-ЯК-а-я-як... Я-ЯК-а-я-як..,— можна почути дзвінке питання заліза, залізяки. Після горна вона заспіває зовсім інакше, різними голосами, і те уважно наслухатиме коваль...
Та-ТАК-та-ка-так! Та-ТАК-та-ка-так,— відказує ковалеві слухняний ковалів молот.
Та-ТАК-та-ка-так...,— підтакує їм ковадло.
Куй-КУЙ-ку-ю-куй, або Ков-КОВ-ко-во-ков! — приказує, наказує, наспівує коваль молоту і собі. В тім, між іншим, сходяться зміст і дух сучасних слів приказ, наказ, приказувати і приказка.
До ковадла з молотом коваль звертався двома дієсловами наказового способу і двома іменниками в давальному і називному відмінку. А до себе кидав дві частки, дієслово першої особи однини та іменник. А ще в тому перегукові приховано звучало ймення того, хто матиме залізний куй. Бо від ймення (іменія) давали чоловіку ім’я або ймення.
І увесь той перегук — то є невід’ємна складова магії ковальського мистецтва, до якого лише додавалося ремесло.
Якщо ймете віру,— зрозумієте. А як хто тому не вірить, то ось ще й фізичне пояснення магічних слів:
Від розміру предмету залежить тональність звуку — це загальновідоме фізичне явище. Прикладом може бути що завгодно — довжина та товщина струни, труби, розмір дзвону тощо. Але ж відомо, крім тональності є ще обертони. Або тембр звучання. А це не що інше, як голос матеріалу.
Азбучний тембровий звукоряд голосних — А,Е,О,У,И.
Здавна майстри — ковалі кували ков між О та У. Саме це є тембр ковкого металу, кову.
Раніше по ряду буків — Е, сире залізо. Воно плавиться, пливе, зварюється — не кується.
Пізніше, як метал промовить И(Ы), виходить перекал, «пшЫк».
Є навіть жарт про коваля, який почав кувати сокиру, а спаливши значну частину заліза, перепланував на заступ, потім на сапу, нарешті запропонував замовнику зробити пшик і, нагрівши залізо, кинув у воду — тільки зашипіло...
Жива мова ковальської справи — не пуста вигадка. І метал має мову, якою може перемовлятися з відаючим махом, магом, магістром, майстром.
Тож, коли коваля запитували про те, звідки він знає про готовність виробу, коваль дуже правдиво відповідав про те: «куй його знає...» Справді, про те знав і промовляв ковалеві мовою тембру власного звучання сам предмет, сам куй, якого той кував.
Ото так.
Чи як би там не було...
В залізний вік кували куя.

*Залізо — железо — зелезо — zelezo — це лезо(укр.) — жалеза (бел.).


Імовірно далі, від брані, слово куй усугубилялось. Чи те сталося від звуку гудіння розсіченого повітря, що виходив від розкрученого снаряду (знаряддя), а чи під впливом убивчого, згубного, ярого виклику ХУ!, ГУ!, який міг вживатися у смертній брані, коли кидали на ворога залізного куя, — годі гадати.
Якось та назва набула сучасного відразливого вигляду, і річ не об тім.
А про те, що слово те мало саме таке значення, свідчить цілком зрозуміле значення багатьох незрозумілих словосполучень та висловів з цим бранним куєм.

(До того ж треба знати і не забувати про те, що предмет, який нині називають словом із трьох літер, мав зовсім іншу назву, відповідно імені слов’янського запліднюючого Леля. Звідти і характерно жіночий оклик «Ой, леле!». А ще досі вживане слово леліяти (лелеять), себто яти, при-яти леля. Вислів саме про лелеку, що приносить дітей, теж не випадковий. Багато інших мовних утворень свідчать те ж саме.)

Так от.

Цілком зрозуміло, чому недруга посилали на куй! Також суперникові, діставши меча, погрозливо мали промовляти: «Ану, іди на куй!»
Зауважте безглуздість такого посилання при сучасній інтерпретації.

Баба мужику, що ішов на війну, на войню, на бойню, щиро бажала, щоб не трапилось ні куя. Теж цілком зрозуміло. А як витязь, повернувшись з походу, та не добув ні собі куя, ні людям...— досада і дивина: Ну, ні куя собі...

Рана ножем - ножова, рана куєм - куйова.
Такому пораненому куйово... Його стан куйовий.
Як порівняти таке розуміння з сучасним змістом слова, останній постає повною дурницею.

Далі. Побитих ворогів найперше необхідно обеззброїти. Щоб у них не залишилось ні куя! Бо то небезпечно. А їм досада: ех, нема ні куя, щоб..!

В бою на ворога натурально(!) куй ложили. А новаків, які боялись убивати ворога, учили не бачити ворожого лика, а бачити дикого вепря, котрий іде убивати, і тому треба сміти сміло покласти йому куй на рило.

Захищаючись в бою від удару, підставляли куя.
Удар по кую! Мені по куй!,— значить не дістали, не вразили.
Проте не всякий куй міг витримати сильний удар. Звичайний міг перебитись. А от булатний, викуваний з переплетених прутиків різної сталі та інших металів, який після обробки мав не рівномірний блиск, а системний малюнок, такий витримував удар будь-якої сили і ніколи не перебивався. По ньому видно малюнок, ніби «мороз». Як такого куя маєш, то «по кую мороз».

На куях куярились,
Бувалий воїн казав новику, як куярити, а по тім, давши меча в руки, «на,— казав, — сам куярь».

Вчення на мечах — то не бій, то куйня. У разі нападу вразів гонець звав до бою: «врази наших б’ють, а ви тут куйньой маєтесь...» чи «бросайте куйньой займатися..».

Куєм не махали — замахатись.
Куй кидали.
І перший прикид — куй к носу!
Поза носа!
Далі від носа — на нос, відносно наносяться удари...
Про те ще зупинимось на темі звитяги.

Хто не хотів на бойню, міг натурально забити куй в землю.
І так мовити: «Видіте, я на вашу войну куй забив!»
Ще так мали би чинити найсильніші витязі, торгуючи уставне місце, розклад, або (в часи солдатчини) долю, частку у військовій здобичі перед походом. Забивши куя в землю, можна демонструвати свою силу і ставити умову: як хто зможе витягти, будуть ваші (умови), а як ні — то-да наші!.
Добич зносили до свого куя, встромленого в землю, щоб не сплутати, де чия,— брали до куя.
Нагріб до куя собі всякої всячини,— про те мова.

Нарешті, про новачків, що не бували у бою, в давнину, певно, можна сказати натурально і по суті: «не знають ні куя...». З використанням пороху буквально стало: «не нюхали пороху».
Якщо сьогодні де-не-де хто нюхав порох, то певно можна сказати, що всі ми справді: ні куя не знаємо..!

І я не знаю. Вибачайте!

на головну