ЗМІСТ:

Витоки.

Україна – у країні Русь

Українська земля є своєрідний Материк Древньої Русі, руське материнське гніздо. Певно тому вона на несвідомому, підсвідомому і надсвідомому рівні притягує до себе синів руських. Так само тягнеться кожен до своєї малої батьківщини, до материнської хати. Так само ми прагнемо зібратися з усіма братами разом біля свого гнізда.

Живучи на Україні, щодня сприймаючи і вимовляючи це слово, мало хто глибоко замислюється, що воно несе в собі і чому нарекли себе українцями наші далекі, забуті нами предки? Що це слово несе нам з глибини віків і на що ми приречені через них.

На перший погляд, ці питання більше поетичні, аніж наукові, і комусь вони взагалі можуть видатися нісенітницями. Одначе, спробуємо відшукати на них відповідь.

Щоб не перебирати сумнівні погляди чи думки на шляху гіпотетичних блукань, який зазвичай обходить істини стороною, слід триматися категоричних тверджень і заперечень.

Серед існуючих версій походження назви України дві найбільше поширені та імовірні. Одна з них вбачає у цій назві «окраїнне положення України». З точки зору географії російської імперії це зрозуміло. З подібним баченням повністю збігається і давній російський варіант запису «оукраина». Російськомовна побудова справді відводить вислову «у края» значення «біля краю».

Та в українській мові навпаки. Звернімось до фактів та логіки. Підґрунтям наступного міркування буде той факт, що в українській і російській мові прийменник «у» має протилежне значення.

Наголошую, мова не про відмінність. Маємо саме протилежність. Порівнюючи перебування у кімнаті і у комнаты одразу стає помітним, що це у всіх випадках бути по різний бік від дверей. У ставку плаває риба, але у пруда такого не буває, бо то є на березі. Навіть п'яниці легко усвідомлять протилежність «горілки, розлитої у чарки» від «водки, разлитой у рюмок». Першу можна пити, іншу – хіба що злизувати.

Подібних прикладів безліч. Не знаходиться жодної можливості в українській мові через прийменник «у» означити перебування зовні чогось, або, відповідно навпаки, в російській мові через той самий прийменник (предлог) «у» вказати на перебування всередині чогось.

Існують окремі наближення, як у фольклорних співах вживається форма «у віконця», «у порога» та подібне. В тім однаково є характерний відтінок невизначеності межі перебування на самому порозі чи біля нього, у самому віконці чи коло вікна. А от про те, що дані вислови не вказують на перебування зовні, можна стверджувати однозначно і безперечно.

А ще в українській мові співпадає вживання прийменників «у» і «в», тоді як в російській вони не збігаються. Подекуди, приміром у Мачухах під Полтавою, ще можна зустріти розмовне поєднання «ув», наприклад: «Ось поглянь мені ув око». І це є характерно. Тоді ж у російській мові маємо перехід з іншого характеру, а саме оу.

З усього сказаного безперечно очевидно, що назва України (інколи чуємо «Вкраїна») для України ні в якім разі і ніяк не може навіть наближено торкатись значення окраїнного положення. Це суперечить змісту слів і виразів української мови і побудови слова.

Це не погляд, не думка, це категоричне твердження.

Впевнений, що його неможливо обґрунтовано заперечити, і ніхто не здатен цього зробити.

Про те готовий битися об заклад. Я стверджую, що єдиний, загальнозрозумілий зміст слова Україна для всіх українців вказує на знаходження не де інде, а саме у своєму краї, у країні, в країні.

Така назва у-країнних, в-країнних русів. Тих, що жили в краю батьків, у країні своїх предків.

Ототожнення України з Руссю, із Руським краєм наскільки було для всіх очевидне і загальновідоме, що навіть назва Русі відходить від назви України як само собою зрозуміла: У країні само собою значить у країні Русі. Іншої країни тут не було і не знали.

Давно відомий варіант назви Вкраїна. Тарас Шевченко мріяв бути похованим «серед степу широкого, на Вкраїні милій...». Він пише саме на Вкраїні, а не в Україні, що нав'язується сьогодні як єдино правильний варіант деякими аж занадто українськими мовознавцями.

Тож категоричне твердження щодо початкового змісту назви Україна є ознака перебування у країні Русь.

Відомо, що першу згадку про Україну знаходимо в Іпатієвському списку, де мова іде про смерть князя Леоніда Глібовича 1187 року.

Зрозуміло, що пізніше, коли Україна була поневолена, її територія для Російської імперії та Московії як «центру», бачилась такою собі «окраїною», областю, що знаходиться у края імперських володінь.

Росіяни переймають назву Україна, наповнюючи її своїм власним змістом, зовсім відмінним від автентичного. Тому і характерне колишнє російське написання «оукраина», і буденний наголос.

Адже, всупереч вимогам літературної російської мови, яка наполягає на тому, що правильний наголос Украна, укранец, укранский, люди, перейняті російським менталітетом несвідомо чи глибоко підсвідомо, але чомусь хочуть сказати і говорять: Укрина, укринец,
укринский. Це прояв їх бачення, певного ментального погляду на значення слова Україна.

Відкидаючи чужинську, зовнішню, звужену, сторонню деформацію споконвічних понять, скажемо з усією впевненістю, що Україна є і була споконвічна земля
У КРАЇНІ Русь.